Ремарк і гуляш по-сегедськи

     Не пам'ятаю точно, коли саме, але у середній школі я вперше взяла до рук роман Ремарка. Книжка називалася «Тіні у раю» . Вона мене тоді вразила у всіх відношеннях. Але сьогодні я хочу розповісти не про це.
    Хоч Ремарк воєнний і трагічний письменник, мене завжди захоплювало, як просто він вміє описувати життєві радощі  і  буденними словами переконати, що життя таки прекрасне! 

Якщо і є книги, які вплинули на моє сприйняття світу, то це ремарківські шедеври!Я люблю і знаю Париж завдяки його "Тріумфальній Арці", імпресіоністів мені відкрив також Ремарк. З ним я гуляла нічним музеєм і під місячним світлом,що сочилося з вузеньких вікон розглядала танцівниць Дега, вугільні малюнки Сезана та квіткові натюрморти Моне. У Ремарка ж дізналася і про кальвадос,справжній ,міцний і запашний, і про несмачну американську каву)), і про хороші французькі вина

А от про гуляш по-сегедськи я мріяла відколи почитала книжку. Страшенно хотілося скуштувати, хоч я навіть поняття не мала, що саме туди входить. У ту безінтернетну пору віднайти потрібний рецепт виявилося нездійсненною  для мене справою.

 Але  мені перед очима зринала картинка, як дві загублені душі сидять у ліжку, у одній з висоток Нью-Йорка; красномовно зім'яті  простирадла, подушки, розкиданий одяг, а  ВІН і ВОНА з насолодою їдять цей гуляш, кидаються малосольними огірками і відчувають себе неймовірно щасливими у той момент,там і зараз... Досі знаходжу у цій картинці щемливу романтику…

— У меня в номере есть кастрюля с гуляшом по-сегедски, — сказал я. Хватит на шесть здоровых едоков, венгерская кухарка приготовила. Вчера вечером он был вкусный, а сегодня еще вкусней. Гуляш по-сегедски с тмином и зеленью даже вкуснее на следующий день. — Откуда у вас гуляш по-сегедски? — Я был вчера в гостях. — Впервые слышу, чтобы домой из гостей приносили гуляш на шесть человек. Где это было?.. В..? Я возмущенно посмотрел на нее. — Нет, не в немецкой пивной. Гуляш — блюдо венгерское, а не немецкое… (с) Еріх Марія Ремарк, “Тіні в раю”.

Мабуть,  Ремарк таки палав особливою любов'ю до цієї страви, бо згадує її аж у трьох своїх романах: "Чорний обеліск", "Возлюби ближнього свого" і  «Тіні у раю»!

Особливу насолоду мені приносив оцей момент: “Гуляш был действительно вкуснее, чем накануне. Еще и потому, что мы ели его под звуки органа. Как ни странно, но Иоганн-Себастьян Бах неплохо сочетался с гуляшом по-сегедски, хотя мне казалось, что здесь более уместен был бы Франц Лист. Впрочем, обычный гуляш в сочетании с Бахом был бы невозможен”.

Ось так плавно підводжу вас до самого рецепту гуляшу. Не буду стверджувати, що він саме такий, яким ласували герої, але смачний! Нічого неймовірного чи вишуканого у ньому немає. Проста,апетитна, запашна домашня страва. Думаю, у цьому й секрет його успіху в автора. Після років поневірянь, життя у готелях і харчування у ресторанах різного штибу, ситна домашня їжа цінувалася на вагу золота!

Готуємо гуляш по-сегедськи:

600г свинини (грудинка або лопатка), 4 цибулини , 500 г квашеної  капусти, 2 зубчики, 2 чайні ложки сушеної паприки, 500мл м'ясного бульйону або білого вина (можна по половині), 2 ст. ложки смальцю, 1 ст. ложка борошна, 200г сметани. Сіль, чорний мелений перець і кмин за смаком.
Свинячу грудинку нарізати невеликими кубиками, обсмажити на смальці до золотистої скоринки, додати нарізану цибулю і часник і підсмажити, поки цибуля не стане прозорою. Влити пів склянки бульйону і протушкувати, поки бульйон НЕ випарується. Додати паприку, кмин, квашену капусту, влити бульйон/вино, як слід перемішати і тушкувати на повільному вогні під кришкою приблизно годину.  Розтерти борошно зі сметаною, заправити цією сумішшю гуляш і ще протушкувати 5-7 хв. Посолити і поперчити за смаком. Перед подачею посипати свіжим подрібненим кропом. Не забудьте малосольні огірочки!

Читайте Ремарка,слухайте Баха, ласуйте гуляшем і життя не зможе вам не посміхнутися!

Смажені зелені помідори.

Звісно,що більшість з вас уже прочитали книжку Фенні Флег "Смажені зелені помідори",а дехто,як я скажімо,ще й фільм подивився:) А мені  от дійшли  руки ще й до приготування.Авторка ж там так детально розписала рецепти,що не спробувати було б якось дивно.Я майже не знайома з американською кухнею,а американсько-нігерійською і поготів(а там же куховарка була негритянкою,тому я собі так думаю,що страва насправді не зовсім американська:) Ну,але досить слів. Я скуштувала,запрошую і вас це зробити.
Оригінальний рецепт з книжки додаю.Все робила як вказано,тільки смажила не на жирі з бекону,бо не сприймаю тваринний жир взагалі.


СМАЖЕНІ ЗЕЛЕНІ ПОМІДОРИ У МОЛОЧНОМУ СОУСІ

3 столові ложки жиру, витопленого з бекону, 4 твердих зелених помідори, нарізаних скибочками завтовшки в сантиметр, збиті яйця, панірувальні сухарі, борошно, молоко, сіль і перець.
Розігрійте жир в чавунній сковороді. Занурте помідори в яйця і обваляйте в панірувальних сухарях. Повільно смажте в жирі з обох боків до золотистої скоринки. Викладіть помідори на тарілку. На кожну столову ложку  жиру,що залишився у сковороді, додайте столову ложку борошна і перемішайте, потім влийте склянку теплого молока і не знімайте з вогню до загустіння, весь час помішуючи. Додайте сіль і перець за смаком. Помідори залийте підливою і подавайте гарячими.
Це найсмачніша страва на світі!(с)

Дім-музей Віктора Гюго

Прискіпливо одягаюся, підфарбовую очі,волосся підбираю у високий хвіст, кілька крапель моїх улюблених J'adore . Я готова.

Сьогодні я вирішила присвятити час своїй пристрасті і йду на побачення. Так дивно не штовхати перед собою візочок, не хвилюватися чи є у метро ліфт, не оглядатися у пошуках пари рук, щоб допомогли знести по довжелезних сходах, непристосованих для дитячих та інвалідних візків, паризьких переходів хоч і найдорожчу,але важку ношу. Не тягнути з собою пляшечки, пакетики, фрукти, водичку, підгузки, одяг, а лише фотоапарат, карти і телефон. Так, бути мамою дуже класно, весело і приємно але часом є потреба у невеличкому перезавантаженні. Тож, сьогодні у мене побачення, на яке я гостинно запрошую і Вас. Буде цікаво. Обіцяю.

У гості я йду, звісно ж, до чоловіка. Шанованого мною,та й багатьма вами теж. Поки їду, розмовляю сама з собою,роздумую: скільки разів топтав він цю бруківку(може , я навіть ступаю його слідами),куди заходив перехилити келих червоного вина і де зазвичай вечеряв, які мав шкідливі звички і як часто сварився з дружиною. Чи гадав він собі колись,що комусь будуть цікаві такі речі,чи жив як живеться?

 Тим часом метро домчало мене до місця призначення.

Я багато де була за ці роки, хоч є ще більше місць, які мені ще тільки пощастить відвідати ,та все ж соромно признатися, що сюди я йду вперше. Навіть туристи добираються на place des Vosges у рази швидше, враховуючи кількість днів їхнього перебування у Парижі.  Додам  лише , що й в список моїх улюблених письменників цей класик потрапив не одразу.

Правда, ви вже здогадалися про кого мова?

Важко уявити собі французьку літературу без епічних творів майстра слова Віктора Гюго. Його " Знедолені" далися мені далеко не з першого разу, але чільно посіли місце на поличці книг, які періодично перечитую. Так, хтось може бути зі мною і не згоден, але я палка прихильниця класичної літератури і французької у тому числі. Вона напуває мою спраглу душу вірою, що мистецтво вічне. Тому, це було тільки питання часу.

 Й ось, нарешті, зорі станцювали потрібний танець і я, запилюженою, місцями збитою бруківкою, наближаюся до біло-рожевого прямокутника будинків на площі Вогезів,де під номером 6 на другому поверсі знаходиться простора квартира,у якій 16 років мешкав Віктор Гюго.

Для мене якесь сакральне значення має можливість відвідування таких місць. Це дотик до чогось таємного, інтимного, просякнутого харизмою непересічних людей. Це моє натхнення на майбутнє, на одноманітні будні, на працю врешті-решт. О,скільки тут праці! Списаних аркушів, передуманих сюжетів, змальованих альбомів...Успіх, слава, визнання не даються легко.Тут це розумієш.

Віктор Гюго переїхав у помешкання площею 280 кв.м на площі Вогезів разом з дружиною та чотирма дітьми у 1832 році. За час їхнього спільного життя,це вже був п’ятий сімейний переїзд. Найтриваліший. Написав тут багато знаних нам творів, серед яких "Марія Тюдор","Лукреція Борджіа". Сюди приходили відомі люди: Проспер Меріме, Олександр Дюма, Оноре де Бальзак, Ференц Ліст. Заради жарту Дюма поселив свою героїню Міледі по сусідству з Гюго у будинок №8.

 

Після смерті письменника було вирішено відкрити у квартирі музей, присвячений його життю і творчості. І у 1902 році до століття з дня народження його таки відкрили. Для цього Поль Меріс, друг і душеприкажчик, викупив апартаменти. Музей заповнили особисті речі Гюго, які люб'язно надавали родичі та друзі. Тут можна помилуватися салоном у китайському стилі( дещо декорував сам письменник), севрським фарфором. Можна подивитися особисту спальню , відтворену у тому ж вигляді,якою вона була за життя Гюго включно з ліжком,на якому він помер . Багато картин, елементи рукописних творів, ілюстрації до книг,перші видання, книги з особистої бібліотеки... Навіть, якщо не любити самого автора, то музей все одно складає велику цінність: наглядно занурює в епоху.

Вхід у дім Гюго безкоштовний круглорічно. Якщо ж ви маєте бажання відвідати одну з тимчасових виставок, які там періодично відбуваються, то ціна коливатиметься від 4 до 7 євро. Відчинений музей щодня, крім понеділка з 10 до 18 год.

Ще таку цікаву деталь прочитала, не знаю, чи істинна правда чи красива вигадка, але стверджують,  що абсолютно у кожному місті та містечку Франції є вулиця, авеню або ж провулок Віктора Гюго. А це як не як - вражає!

По всьому периметру площі перший поверх будинку облюбували собі галереї та кафе. Тож, наситившись духовно, можна подумати і про обід:)
Кафе тут на будь- який смак. Є ,звісно, й "Café  Hugo". У меню пропонують салат  "Віктор" з фуа- гра , як і годиться для поціновувачів всього високого).
А можна просто замовити собі  сafé gourmand з трьома смачними десертами за 7 євро, сісти за плетений столик під склепінням, оглядати площу Вогезів, слухати шум фонтанів,спостерігати за перехожими, фантазувати, уявити себе героїнею одного з романів класика,врешті решт. У будь-якому разі, такий день має усі шанси поповнити ваш життєвий калейдоскоп ще одним яскравим враженням!

 

 Тут жив поет Теофіл Готьє

Картина-ілюстрація до "Собору паризької Богоматері"

Сир Шабішу з Пуату(Chabichou du Poitou )

Цього разу вперше я підготувалася до подорожі дуже серйозно: проштудіювала маршрути, цікавинки регіону,місцеві продукти і регіональні страви виписала собі у величезний список, запаслася адресами ринків і ферм. І все це було зроблено,запевняю вас, не даремно! Інтернет там був не найкращий, тому включала його в екстрених випадках,от мої шпаргалки й пригодилися.:)
  Дуже цікаво вливатися у місцевість ,де тобі приходиться бувати. Звісно,ніхто не заборонить перекусити вашою улюбленою картоплею з котлетою і малосольним огірочком,але ж  це неймовірно нудно! Тому ми пробували все,що значилося у моєму списку. З відчуттям міри, з якимись своїми критеріями, але куштували!) Про устриці я вже говорила тут.
А сьогодні розкажу вам про козячий сир Шабішу, який, власне, виготовляється лише у цьому регіоні Франції.

  Отже, як я начиталася- наслухалася , регіон Пуату-Шарант є колискою козячих сирів. Легенда сиру Шабішу сягає ще далекого 732 року, коли Шарль Мартель(не знаю хто це-якщо вам цікаво ,то пошукайте собі:) переміг під Пуатьє сарацинів. Багато з них втекло,але якась частина сарацинського війська осіла на землях Пуату . Разом зі своїми сім’ями вони привели у регіон стада кіз, яких називали «коровами бідняків»  . Місцевість щедро ділилася своїми густими соковитими травами та грузькими болотами з козами , а ті у свою чергу обдаровували господарів молоком. Сарацини почали робити сир, що й прославив регіон Пуату. Сир дістав назву cheblis, що означало «коза» по-арабськи, а згодом перетворився у Шабішу.

Сир має характерну форму усіченого конуса. Висота його десь 6 см і приблизна вага 150 грам . Дозрівання сиру повинно тривати не менше 10 днів. За часом дозрівання ділиться на: 15 денний, 3 тижневий  або місячної витримки. Таким чином, завдяки різним  етапам  дозрівання Шабішу може задовольнити смаки найвибагливішого споживача. З 1990 року він отримує відзнаку АОС .
 Сир має м'який вершковий смак, без ноток агресивності, Шабішу забезпечує делікатне і ніжне відчуття блаженства  . Звичайно, після декількох тижнів, його смак стає більш вираженим. Шабішу дю Пуату рекомендують подавати з пляшкою білого вина типу Совіньйон. Якщо ж  вашому сиру вже кілька днів і його смак став значно терпкішим спробуйте підібрати йому до компанії бокал червоного вина або ж   Піно де Шарант. Останній варіант на мій смак- найкращий! Солодкувате піно неймовірно влучно доповнює терпкуватий присмак козячого сиру.

 Тож після довгого і насиченого дня беріть на прокат велосипед, у корзинку не забудьте покласти пірамідку Шабішу , пляшечку білого піно і хрусткого золотистого багета( а як же ж - у Франції без нього нікуди!) обов’язково тепленький пледик, і  гайда на берег океану милуватися заходом сонця. Кращого вікенду ви навіть у сні не побачите.
Поки молоді і здорові, смакуйте  життя у всіх його проявах і відтінках.
Гарних вам вражень!

Шарантські устриці.

     Нарешті я познайомилися з вишуканим делікатесом – устрицями з Шаранти. Не буду вас обманювати,що мені неймовірно сподобалося і я стала палким шанувальником цих молюсків, але чесно скажу - смачно! Незвично , та навіть дегустуючи вперше, відчувається тонкий вибагливий смак, наче вбираєш у себе часточку живого Океану . Про устриці я не розповім вам нічого нового,якщо ви ними цікавитеся ,якщо ж ні,то як мінімум,ви зможете знайти потрібну інформацію українською мовою.

   Так склалися обставини,що дегустувати  цю смакоту мені випало у найбільшому в Європі морському басейні з вирощування устриць Марен-Олерон (Marennes-Oleron).Він  унікальний своїм природним середовищем - завдяки прісній воді трьох великих річок: Седра, Шаранти і Жиронда (Seudre, Charente, Gironde) - солоність морської води тут набагато нижча норми. Кожна друга французька устриця родом звідси, і всі вони заслужили вищий французький знак якості - Label Rouge. Колись у цих місцях жили в основному так звані «плиткі» устриці, потім з'явилися інші різновиди: Portuguese і Gigas (остання - найплодовитіша і невибаглива до умов зовнішнього середовища). Ще один підвид устриць  Fines de claire, культивується в штучних водоймах в гирлі річки Седр, вони менш солоні і мають тонший, вишуканіший  смак, ніж їх "дикі" побратими.
 
 

 

 

  Хоча в  устриці доступні і їстівні протягом усього року, вважається, що найкраще їх їсти в ті місяці, у французькому варіанті яких присутня буква "р". Виходить, що з травня по серпень для них не сезон. Я вичитала  думку, що цей забобон запустили в гастрономічне середовище паризькі кухарі з однієї простої причини: саме в літні місяці, коли устриці стають найбільш соковитими, вони дуже погано переносять транспортування навіть у не настільки вже далеку французьку столицю. Є ще й інше пояснення:  це якраз  період розмноження в устриць і у кожній раковині ви крім самої устриці ймовірно знайдете молочко.

Як на початківця,можливо,зарано висловлювати  свою думку, але моє особисте враження : їсти устриць з молочком,майже те саме,що жувати оселедець! А ви ж не за цим їдете,правда? Тому,відправляючись за смаколиком на ринок , обов’язково уточнюйте даний момент. Продавці знають. Нам розповіли,що дикі устриці зачасту з молочком(у згаданий період розмноження,звісно),а вирощені у штучних умовах-ні. Є спеціально виведений вид, який не розмножується.  Ціни на ринку дуже демократичні: за дюжину( а устриці продаються саме дюжинами) у вас попросять від 5,50є до 8,00 залежно від виду і розміру. До речі, нумерація устриць  обернено пропорційна до їх розмірів. Наприклад, № 5-це невеличка устриця вагою 30-35г,а вага №1  буде коливатися десь у межах 110-150г.

Класичний варіант - свіжі устриці на льоду, як закуска (entree, як кажуть французи). У хорошому виконанні і подача таких устриць, і сам процес їх поїдання перетворюється в гарну церемонію. На стіл ставлять величезне блюдо, де на подушці з колотого льоду, лежать свіжі устриці у власному соку. Їх їдять сирими, гарненько окропивши лимоном (від чого дійсно свіжий, живий молюск трохи стиснеться) і присипавши за смаком свіжозмеленим перцем. Перед подачею раковини відкривають, знімаючи їх верхню половинку. З ними добре поєднується сухе біле або рожеве вино і, зрозуміло, шампанське.  Разом з  тацею устриць вам обов’язково принесуть свіжесенький хрусткий,духмяний багет і ніжне золотисте шарантське масло. Виконуйте ритуал до кінця,намазуйте скоринку багета маслом,приготуйте собі устрицю і насолоджуйтеся тонким і ніжним смаком з характерним йодистим ароматом моря.

Подорожуючи вздовж річки Седр, цікаво подивитися на розташовані тут ферми з розведення устриць.Для їх вирощування використовують ставки на місці колишніх соляних виробок. До речі, для туристів передбачені спеціальні екскурсії по знаменитих соляних і устричних місцях регіону, а також музей устриць,такий як  Сité de l’huître у містечку Маренн. Для туриста і початківця-саме те. Там вам розкажуть все про життя устриці,про способи вирощування і видобування,проведуть екскурсії і запропонують продегустувати найкращий продукт їхнього регіону.

Якщо ж ви уникаєте туристичних місць,то шукайте вздовж дороги вказівники на приватні ферми та садиби, що займаються вирощуванням та видобуванням устриць. Тут вами  з радістю займуться  привітні власники. Запропонують вам  найкращі продукти, розкажуть як приготувати, з чим споживати і що ще варто відвідати по-сусідству. Не бійтеся розмовляти з людьми – вони дуже щирі і привітні. І справді люблять свою роботу, хоч вона дуже нелегка.

Попри романтичні розповіді туристичних публікацій ,попри презентаційний і привабливий вигляд рибацьких хатин і устричних угідь приходить розуміння,що це надважка праця,навіть у наш техногенний час людям приходиться докладати чимало зусиль для результату,який ми з вами можемо побачити. Але одночасно це дуже надихає і стимулює. Хочеться відкривати свою Америку і відчувати, вдихати на повні груди аромат життя!